Сайт Новосілко-Опарської ЗОШ - Стежками рідного краю

На світанку наш земляк - геніальний поет і мислитель I. Франко з любов'ю та ніжністю, згадуючи дні безхмарного дитинства, писав: "На дні моїх споминів, десь там у найглибшій глибині горить вогонь... Се огонь з кузні мойого батька. І мені здається, що запас його я взяв дитиною у свою душу на далеку мандрівку життя. І що він не погас і досі." Той вогонь загоряється в душі кожного з нас на зорі дитинства у рідному домі. Рідний дім - то наша найперша колиска, з якої ми вилітаєм у широкий світ, то наша надійна твердиня і фортеця в життєвих бурях та незгодах, то осяйний храм для наших душ, де витає чистий і світлий дух батьківської любові й материнської ласки. Адже всі стежки таки ведуть до рідної оселі, рідного села чи міста.

Є мальовничий куточок на Львівщині в Миколаївському районі з такою поетичною назвою - Новосілки-Опарські. Це - моє рідне село. Село, у якому ми народилися, ходили до школи, у якому ми живемо. Тут нам відома кожна стежина, кожний будинок. Для нас воно найкраще. Нас цікавить його історія, його минуле й майбутнє.

Село знаходиться за 12 км від районного центру і за 16 км від залізничної станції Миколаїв-Дністровський. Воно розташоване рівною лінією зі сходу на захід, дорога дуже широка. На перехресті шляхів стоїть церква св. Миколая. У метричних книгах село називалося Новосілки-Опарські.

Перша згадка про село Новосілки-Опарські в архівних документах відноситься до XVII століття. Біля Новосілок в урочищі Підвисоке знайдено поселення бронзової доби (ІІ-І тис. до н.є.).

Село заснували переселенці із села Опари, що поблизу м. Дрогобич. Хтозна, що в ті далекі часи спонукало жителів Опарів із правого берега притоки Дністра Тисмениці перебратися за десяток кілометрів у ліси на лівому березі річки Підкарпаття. Найвірогідніше все ж рятувалися від набігів татарви. Переселенці знайшли собі вільну місцину, назвавши нове поселення Новосілки й уконкретнили - Опарські.

На північному заході на території теперішньої ферми стояв панський палац. За ним були вимурувані підземні ходи, один з яких вів до ставу, а точніше до його середини, де острівець. Там і досі росте осика, під якою були маленький столик і лавка, оточені різними екзотичними кущами.

21 лютого 1846 року повстали селяни сіл Великої і Малої Горожанок, Новосілок, Підвисокого та Ричагова. Доведені до відчаю визискуванням і знущанням управителя фільварку А. Дітьофа, повсталі вбили його, а панську садибу спалили. Цей виступ був жорстоко придушений карною експедицією. Могутня хвиля боротьби селян 1846 року була однією з вирішальних передумов падіння в Галичині кріпосного права, яке було скасоване в 1848 році.

А там, де в селі державний магазин, був кооператив "Сільський господар", який мав молочарню і кімнату для виготовлення масла. У другій половині будинку знаходилася читальня "Просвіти" зі сценою для аматорських вистав і бібліотека з українськими книжками, позичення яких було платним. На стіні в читальні висів український герб "Тризуб" і портрети Т.Г.Шевченка, І.Я.Франка й М.Шашкевича, убрані у вишиті рушники. Так було до 1939 року. Книжки люди порозбирали й поховали, як і портрети та Тризуб. У 1941 році, через кілька днів після початку війни, енкаведисти вдосвіта арештували багато молоді.

Перша подія в селі, яку ще пригадують старожили, - це побудова й відкриття церкви у 1906 році. Зведений на роздоріжжі храм Святого Миколая, настоятелем якого є отець Іван Каспрук, в 2006 році відзначав ювілей - йому вже 100 років. Справді, чого дивуватися такому розташуванню святині, ніби й горбочка в селі немає, на якому традиційно ставили церкви в інших населених пунктах. Церква має свою легенду. Як розповідають старожили, мав тутешній пан наймичку. Якось дівчина дуже провинилася перед ним. (Ніхто й не пам'ятає в чому.) Пан вважав її провину настільки великою, що наказав стратити дівчину. І зробили це на роздоріжжі, щоб покарання стало наукою для всіх селян. Але потім вияснилося, що ця наймичка була ні в чому не винною. Щоб вимолити прощення за свій гріх -вбивство невинної душі - пан вирішив збудувати на місці страти церкву. Так була побудована, освячена церква Святого Миколая. Вона діяла до 1946 року, а за часів більшовизму була зачинена, недіюча. Заново відновлена церква з початком національного відродження й освячена 19 грудня 1988 року. Це було для села надзвичайно великою подією.

У 1863 році в селі була заснована школа, але вчилося в ній лише 12 дітей. Більшість батьків не мали на це змоги. Але з роками класи збільшувалися, школа розбудовувалася. У 1898 році було збудовано нове приміщення школи, яке складалося з двох класних кімнат. У 1930 році сільська школа містилася вже у двох будинках. Навчання велося на польській мові, проти чого селяни Новосілок-Опарських вели вперту боротьбу. До 1939 року в селі існувала початкова школа, в якій навчалося 40 учнів. У 1944 році вона була реорганізована в семирічку, а з 1951 - у восьмирічну школу. Діти вчилися в трьох будинках. А 1975 став роком освіти в селі - тут відкрито нове просторе приміщення десятирічки, і якій змогли б навчалися 560 учнів. Нова школа розташована при в'їзді в село. Хоча, зважаючи на демографічну ситуацію, зараз (2015-2016 н.р.) за партами сидять 140 учні у 1-11 класах, серед них -13 першокласників. До школи ІІІ ступеня їздять учні з сусідніх сіл: Малої Горожанни, Вербіжа. Довозять їх автобусом "Школярик". Навчаються в нашій школі також діти з села Ричагова. Учительський колектив молодий, серед 25 освітян переважають,в основному місцеві. А ось приїжджим вчителям колись давали квартири (є тут кілька двоповерхових будиночків, які збудував колгосп). І хоча школа велика, простора, але тут якось по-домашньому затишно й спокійна. А керує цим сільським освітнім центром директор Ярослав Павлович Лопушинський. Також школі належить фруктовий сад, що росте поблизу.

1973 рік - рік відкриття в селі Новосілко-Опарської дільничної лікарні на 100 лікарняних місць, який став не менш головною подією в житті села. Колись тут, у просторій двоповерховій будівлі, розміщувалися два відділення центральної районної медичної установи - офтальмологічне й терапевтичне. Спокій, чудова відпочинкова зона клініки з озером та хвойним ліском дозволяла відновити сили після хвороби, набратися позитивної енергії, але скрута зачепила й цей заклад із просторими палатами, належним обладнанням. Результат - скорочення ліжкомісць, закриття відділень і повний занепад лікарні. Зараз тут знаходиться лише сільська амбулаторія. Жаль пустуючих приміщень, тож головний лікар, депутат районної ради Олександр Коробко каже, що люди згідні на будь-яких господарів, лиш би будівля не пропадала. Адже вклали в неї і свою працю. Чули селяни , що хочуть відкрити тут будинок пристарілих, потім сиротинець, були в лікарні нібито якісь господарі, а потім зникли. Тож другий поверх досі чекає, так само як і приміщення аптеки.

Під час Першої світової війни в Західній Україні діяла Українська Галицька Армія. Серед старшин УГА був Лука Шептицький, який народився 21 лютого 1888 року в селі Новосілки-Опарські у сім'ї Василя Шептицького і Катерини з роду Пікулик, місцевих хліборобів. У 1912 році він одружився з Марією Федунь, родом із Підвисокого, яка була сиротою. Брав участь у Першій світовій війні , а потім був старшиною УГА. Загинув під час українсько-польської війни в 1919 році і був похований на цвинтарі у рідному селі. На його могилі зберігся пам'ятний хрест з написом.

Близьке розташування села до лісу й ріки Дністер зумовили велику кількість учасників УПА в нашому селі, а також були членами ОУН, яка виникла у 1929 році для боротьби за українську державність. Миколаївщина тоді входила до складу Жидачівського повіту Львівського воєводства. Польська влада переслідувала членів ОУН, навіть створила спеціальний концентраційний табір у Березі-Картузькій на Поліссі, а також багато тюрем. У Комарнівській тюрмі були жорстоко закатовані Андрій Беген, Февронія Данильців, Іван Дерев'янко, Іван Яворський, яких після втечі більшовиків було поховано в м. Комарно.

У вересні 1939 року розпочалася Друга світова війна і на наші землі прийшла Червона Армія, яка продовжила політику поляків по знищенню українських патріотів: Свиницький Григорій, Шийка Михайло, Якимів Іван, Якимів Юрій убиті енкаведистами й поховані в селі.

У червні 1941 року Німеччина розпочала війну проти СРСР. 30 червня 1941 року С. Бандера проголосив у Львові Акт відновлення української державності, про цю подію дізналися і жителі нашого села, які давно мріяли про Українську державу, але німці не збиралися надавати Україні самостійність, а натомість розпочали арешти й переслідування членів ОУН. Так, частина жителів нашого села пішла у підпілля ОУН-УПА в ліси району. На початковому етапі війни ворогом ОУН-УПА були фашисти, а з вигнанням фашистів стали й комуністи.

Жителі нашого села були були моюілізовані до складу Радянської Армії з приходом комуністичної влади. У селі встановлено пам'ятний знак воїнам, які брали участь у Другій світовій війні..

У 1944-1948 жителі нашого села, члени УПА брали участь у боях проти НКВД, у лісах району загинули або самі підривалися, щоб не попасти до рук комуністів. Вони були таємно привезені селянами на цвинтар і поховані: Бурмас Григорій, Дерев'янко Іван, Возний Петро, Горак Петро, Дерев'янко Ілля, Петрів Павло, Федас Йосип, Федишин Онуфрій, Яворський Павло, Венчур Степан, Возний Григорій, Гуменецький Володимир, Данильців Григорій, Дерев'янко Григорій, Дуфанець Богдан, Зощин Василь, Зощин Гнат, Синенько Федір, Сиротич Селестин, Федас Василь, Федас Петро, Яворський Григорій.

Після приходу Радянських військ на територію Західної України у вересні 1939 року в селі Новосілки-Опарські був утворений перший орган Радянської влади, до складу якого ввійшли: Пелех Йосип Антонович - голова, Паук Микола Антонович - секретар. Територія села Новосілки-Опарські входила до Комарнівського району Львівської області, де 27 січня 1940 року постановою Дрогобицького виконавчого комітету "Про утворення сільських, селищних та міських рад" була утворена Новосілко-Опарська сільська рада з центром у селі Новосілки-Опарські. У 1954 році Новосілко-Опарська сільська рада об'єдналася з селами Мала Горожанна, хутір Пауки, хутір Листвяний. Першим головою сільської ради був Пелех Йосип Антонович.

У 1940 році селяни Новосілок-Опарських об'єднуються в колгосп. Першим головою колгоспу став Федунь С.А. До складу колгоспу входило лише село Новосілки-Опарські. Офіційно колгосп дістав назву ім.. Тимошенка. У цей час у колгоспі було не більше 50 родин. Тоді налічувалося 15 корів, 10 пар коней, 4 свині, 15 плугів і вісімнадцять борон. Колгосп мав у користуванні 200 ra землі. 3 червня 1941 року по серпень 1944 року село Новосілки-Опарські було окуповане німецько-фашистськими загарбниками. Третього серпня 1944 року село було визволене від фашистів. Лише з 1948 року по 1950 рік проходить реорганізація колгоспу. І почалося рабське тарування, практично, задарма. У колгоспі було 125 господарств. Головою став Іваник Іван Ількович, пізніше був Пелех Олекса Федорович, дальше Пелех Йосип Антонович, який працював до 1950 року. В 1950 році до колгоспу ім.. Тимошенка додали села Мала Горожанна і Ричагів. Після укрупнення колгосп у цьому році очолив Отверко Ігор Прокопович. Колгоспники на трудодень одержували по 1кг 200г зерна і по 8 копійок грішми. А десь від 1952 року не стало в селі хліба. Отже, купити його (а відпускали "в одні руки " кілограм житнього, глевкого, як пластилін), житель Новосілок-Опарських пішки йшов майже 7 кілометрів до Миколаєва, щоб на 4 годину вдосвіта встигнути під крамницею зайняти чергу. Частенько хліба всім не вистачало. Паспортів селяни не мали, а без паспортів ніде на роботу не приймали, із колгоспу не відпускали.

1954 року колгосп ім.. Тимошенка було перейменовано в колгосп "Радянська Україна". До колгоспу ввійшли села Мала Горожанна, Ричагів, х. Листвяний, х. Підвисоке, х. Пауки із центром у селі Новосілки-Опарські. Колгосп володів 2550га сільськогосподарських угідь, серед них: орної землі -1292га, сінокосу - 331га, пасовищ - 186га, саду - 57га. У колгоспі було 11 тракторів, 2 зернових комбайни, 3 силосних комбайни, 1117 голів великої рогатої худоби, 582 свині, 130 коней. З 1965 року головою колгоспу став Хрінько Михайло Максимович. За його правління господарство стало колгоспом-мільйонером. Це було багатогалузеве господарство , де вирощувалися зернові, технічні та овочеві культури. Розвинуте м'ясо-молочне тваринництво, вівчарство, птахівництво, колгосп мав торфорозроблююче підприємство.

У 90-х роках на базі колгоспу було створено сільськогосподарський кооператив "Галичина", до якого входили орні землі сіл Сайкова, Малої Горожанин, Новосілок-Опарських, хутора Листвяного. Кооператив очолив Пазяк Микола Миколайович. Потім господарство розділилося на дві приватні агрофірми. Більшу частину паїв, у тому числі тракторну бригаду й пилораму забрав приватник Ігор Малофій. Працює добре, зараз значно розширив своє господарство.

Село, загалом, ніби й нічим не відрізняється від інших. Працюють 4 приватні магазини. Молодь, здебільшого, їздить на роботу у Львів і Миколаїв. Із транспортом у нас проблем нема. Народний дім знаходиться у невеликому приміщенні, що нагадує собою хату. Приміщення бібліотеки зараз розміщене на другому поверсі сільської ради. На велику проблему перетворився в селі стан центральної дороги. Колись асфальтована, але давно не ремонтована, вона просто розсипалася. Сільський голова зробила ремонт дороги, але не до кінця. Почали благоустрій на цвинтарі, але не знайшли підтримки й на тому все закінчилося.

Але, не дивлячись на всі проблеми, економічну та політичну кризи, село продовжує жити у своєму руслі.